Автобус в нікуди: два роки відчуження мешканців села в «сірій зоні» закінчились

 

Дніпро, 18 вересня 2016 - Люди вишикуються у чергу на автобусній зупинці Бахмута (колишній Артемівськ). Жінка тримає новенький віник, поруч дідусь пригортає до себе щойно куплену скатертину з червоними квітами. Під’їжджає автобус, і люди, допомагаючи один одному занести сумки з їжею та іншими покупками, поспішають зайняти місця. Цей автобус вперше за 2 роки конфлікту поєднав Жованку з Бахмутом. Відновлення автобусного сполучення стало можливим завдяки зусиллям Агентства ООН у справах біженців (UNHCR).

Фото: UNHCR/О.Гаскевич

«Я приїхала до Бахмута о 9 ранку на першому автобусі. Встигла зробити запасні ключі від будинку, сходила у відділення соціального захисту, щоб відновити пенсійні документи, - 62-річна мешканка Жованки Любов Михайлівна розповіла UNHCR. - Ще я проконсультувалась з юристом - мій батько помер місяць тому, зараз потрібно оформити свідоцтво про смерть. Я нічого з цього не могла зробити без автобуса. Сьогодні не встигну закінчити усі справи, що назбирались за 2 роки, але тепер автобус ходитиме – буду їздити».

Жованка розташована у «сірій зоні» - на лінії розмежування між контрольованою та непідконтрольною уряду територіями на сході України. Раніше Жованка була у складі села Зайцеве, але лінія розмежування розділила Зайцеве: тепер частина території контролюється так званою «ДНР», в іншій частині базуються українські військові. Багато людей були змушені залишити свої оселі, а більшість з тих, хто лишились, не змогли виїхати через вік, стан здоров’я, необхідність опікуватися рідними, чи просто не мали куди їхати.    

Дві жінки у старому гаражі пакують хліб у поліетиленові пакети. Стійкий запах бензину нагадує про старе призначення будівлі. Зараз гараж перетворився на «офіс» місцевих волонтерів Жованки. 90 буханок хліба на 260 мешканців села двічі на тиждень надає бахмутський хлібокомбінат. Сьогодні - один із таких днів і, щоб уникнути сварок під час роздачі, волонтери розробили «хлібний розклад»: південна частина Жованки отримує хліб щовівторка, а північна – щосуботи. 

Інфраструктура Жованки була повністю зруйнована за два роки конфлікту. Тут немає школи, лікарні, церкви чи  цвинтаря, усе це лишилось в частині, що зараз контролюється так званою «ДНР». Автоматні постріли тут чутно впродовж дня, а щовечора, як за розкладом, починаються обстріли. 

У рамках Програми підготовки до зими 2015-2016 року UNHCR забезпечило мешканців Жованки вугіллям. Тоді це була єдина гуманітарна організація, яка працювала в цьому районі. 

Фото: UNHCR/О.Гаскевич

«Ми пережили зиму тільки завдяки тому вугіллю, - згадує місцева волонтер Оксана, - спочатку ми навіть не хотіли його брати, бо боялися, що на всіх не вистачить і буде конфлікт, але кожен отримав достатньо, щоб не замерзнути в холодну зиму».

Проте лише хлібу і вугілля недостатньо, щоб підтримати село, повністю ізольоване від зовнішнього світу.

«Ми відрізані з усіх боків, у нас немає ніякого транспортного сполучення, - каже Оксана, - тут є автобусна зупинка, мій чоловік раніше був водієм, але вже 2 роки у нас немає автобуса!».

Без громадського транспорту люди не мають доступу до соціальних послуг, пенсій, лікарень. Оцінюється, що понад 3 мільйони людей, які мешкають по обидва боки вздовж лінії розмежування, потребують гуманітарної допомоги.

Щоб покращити життя мешканців Жованки, UNHCR спільно з партнерами організувало поновлення автобусного сполучення між Жованкою і Бахмутом, і тепер двічі на тиждень між цими населеними пунктами курсуватиме  автобус.

Фото: UNHCR/О.Гаскевич

82-річний Олександр Іванович був одним із перших пасажирів автобусу: «Я їхав за продуктами, здебільшого. У нас, у Жованці, нема світла, холодильники не працюють. Я вже забув смак деякої їжі. Це чудово, що зараз ми зможемо їздити в Бахмут. Я хочу подякувати усім, хто доклав зусиль, щоб це стало можливим».

Голова Регіонального офісу UNHCR Мулусеу Мамо сказав: «Проект відкриття автобусного сполучення відповідає місії UNHCR, спрямованій на сприяння свободі пересування та мобільності. Автобус зменшить рівень ізольованості людей, які мешкають у «сірій зоні». Це також допоможе зменшити рівень вимушеного переселення, тому що складні умови життя продовжують спонукати людей залишати свої домівки».

56-річна Марина заходить у гараж, сьогодні її черга отримувати хліб. «Ця війна усе зруйнувала, - каже вона. - Мій чоловік кілька разів потрапляв під обстріли. У мене шестеро дітей і весь час ми ховалися у підвалі. Зараз вони навчаються у школі-інтернаті у Бахмуті, і я мріяла про автобус, що дозволив би мені побачити і обійняти моїх дітей».