Вчителька на пенсії тричі була змушена залишати свою домівку, але не втрачає оптимізму

 

82-річна Віра Федотівна – одна з тисяч вразливих людей похилого віку, яких застав конфлікт на сході України та перевернув їхнє життя з ніг на голову.

КИЇВ, Україна – Коли сильні обстріли змусили 82-річну колишню вчительку, а зараз пенсіонерку Віру Федотівну залишити своє рідне місто, що знаходилося неподалік лінії зіткнення на сході України, то це здалося їй до болю знайомим. Вже втретє за своє довге життя вона була змушена залишати свій дім.

«Хто б міг подумати, що я буду переїжджати та залишуся без дому під кінець мого життя? Але як я можу скаржитися?», - із непереборним оптимізмом каже вона. «Нам треба дивитися на позитивну сторону. В багатьох людей життя набагато складніше, ніж у мене».

На початку 2015 року вона переїхала зі свого дому у Станиці Луганській та знайшла тимчасовий прихисток у маленькому містечку в Київській області. Вона - одна із сотень тисяч вразливих людей похилого віку, які найважче переживають внутрішнє переміщення, спричинене конфліктом на сході України.

Бойові дії, що не припиняються там, змусили понад два мільйони осіб переселитися як в інші регіони України так і за її межі. Ще два мільйони осіб залишаються у зоні конфлікту, де вони живуть під періодичними обстрілами, із пошкодженою інфраструктурою та без доступу до основних послуг. Надзвичайно велика частка таких людей – це пенсіонери, як Віра Федотівна.

Без тіні жалю вона згадує про бурхливі часи, що почалися під час голоду та економічної кризи у 1930-х роках, коли радянський режим депортував її батька до Сибіру. Пізніше родині дозволили повернутися до маленького містечка під Москвою, проте її спокійне життя на одному місці скінчилося з приходом Другої світової війни. 

«Ми тоді втратили свій дім - його було повністю зруйновано обстрілами», - згадує Віра Федотівна у розмові з Агентством ООН у справах біженців. Разом зі своєю матір’ю вона була змушена переїхати до родичів у Донецьку область, де вони жили у землянці.

Влаштовуючи своє життя у Станиці Луганській, Віра Федотівна після війни почала працювати вчителькою молодших класів, виростила сина Олександра та сподівалася на спокійне життя на пенсії. Проте, два роки тому, коли на сході країни почали лунати постріли, вона знову була змушена залишити свій дім.

Коли бомби почати гриміти у її рідному містечку, вона спочатку ховалася у бомбосховищі. Але коли постріли зброї та артилерійських снарядів наблизилися впритул до міста, то Віра Федотівна зрозуміла, що їй треба тікати. У перерві між пострілами вона зібрала всі важливі документи та дорогоцінні сімейні фото у поліетиленовий пакет та втекла на машині з групою друзів, сподіваючись приєднатися до Олександра, який виїхав ще раніше.

Фото: УВКБ ООН/Наталка Довга

Хоча їх машина і зламалася невдовзі після від’їзду, проте жінка згадує той день, коли вони поїхали, як найщасливіший у своєму житті: «Знадобилося більше тижня, щоб відремонтувати машину», - розказує вона. «Але ми були такі раді, що знаходилися у безпечному місці та нарешті далеко від пострілів».

За менше ніж 18 місяців з того моменту, Віра Федотівна та Олександр встигли пожити у п’ятьох різних місцях. Зараз вони тимчасово винаймають маленький старий будинок, який власники планують продавати. Час від часу жінка телефонує своїм сусідам, щоб дізнатися, що відбувається в неї вдома у Станиці Луганській.

Фото: УВКБ ООН/Наталка Довга

«Я так сумую за моєю квартирою. Вона завжди була чиста, простора та світла. Минулої осені мені сказали, що там вибило шибки у вікнах», - каже вона.

Згідно з офіційною статистикою уряду понад 60 відсотків зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб – це люди похилого віку як Віра Федотівна, що страждає на високий кров’яний тиск та має проблеми із серцем. Ці люди надзвичайно вразливі, й їхні проблеми особливо турбують Агентство ООН у справах біженців.

Економічний спад в охопленій конфліктом країні мав руйнуючий вплив на найбільш незахищені категорії, особливо на їхні доходи, які зараз обмежуються тільки соціальними виплатами та пенсіями.

«На мою пенсію я ледве можу купувати собі їжу. Коли в мене стався серцевий напад, то я пішла до лікаря і він виписав мені рецепт на дорогі ліки. Я не могла платити так багато. Я зараз приймаю одні дешеві ліки, але вони не допомагають мені знизити тиск», - пояснює вона.

Віра Федотівна вдячна за щедрість місцевій громаді Києва. «Я залишилася без моїх речей. Весь одяг, який в мене є, від Червоного Хреста. Кожного місяця ми також отримуємо продуктові набори. Це дійсно допомагає», - говорить вона.

Одне з небагатьох щоденних занять Віри Федотівни – це відвідування громадського центру допомоги в Ірпені, який було відкрито цієї весни за підтримки Агентства ООН у справах біженців. Центром керує група волонтерів, та його мета – розвивати діалог між переміщеними особами та місцевим населенням через організацію різних культурних заходів та навчальних тренінгів.

«Два роки тому в себе вдома я виграла медаль у танцювальних змаганнях. Але я більше не танцюю», - каже Віра Федотівна. Вона приходить до центру на аеробіку, кулінарні майстер-класи та групові дискусії з психологами, часто просто для того, щоб отримати задоволення від спілкування з іншими людьми.

«Що таке щастя?», - питає жінка, заварюючи чай для гостей у своєму тимчасовому домі. «Це радіти маленьким речам».

Фото: УВКБ ООН/Наталка Довга

Автор: Ніна Сорокопуд, Київ, Україна 

Більше фото можна знайти на сторінці на Флікр